Записи дядька Пола

Якось упродовж всього дня мені не давала спокою одна думка: треба обскубати чуба. Відтак запланував собі похід до перукарні. Отже вечір, виходжу з тренажерної зали, морозець пече вуха, але я не зважаю, бо вже уявляю, як перукарка зрізає мого чуба під корінь. На цій романтичній ноті приперло мене поглянути на годинник. А той повідав, що до перукарні того дня я вже потрапити не зможу, хіба що залізу через вікно і самотужки вискубаю клятого чуба – година була пізня і стригальний заклад по ідеї вже мав бути зачинений.

Йду я, значить, поблизу автовокзалу, із невеселими думками про те, що чуб переміг, і тут бац, дивлюсь, перукарня! Думаю, дай зайду, стригнусь там.

Зайшов, а там працює дві бабусі. Так так, стрижуть бабусі J Така старенька обшарпана перукарня, ніби збереглася із старих добрих врімьон. «Хіба мені щодня доводиться стригтися в Совіцкому Союзі?» - спонукально запитав себе і ми разом з чубом сіли до крісла.

Значить сів я, скубуть мені голову, думаю собі то про Лєніна, то про те як жить на світі, і тут чую питання: «Вам брови підрівняти?». Я злякано відкрив очі, оскільки не хотів, щоб мені рівняли брови. Виявилось, питали то не в мене, а в дідуся, якого саме достригла поруч інша баб… майстриня. Чолов’яга схвалив проект пропозиції майстрині і фахівець приступила до виконання рішення. І доки пану стригли брівки я знову заглибився в себе. Думалось про Сталіна, нову економічну політику, період перестройки…

Згадавши Брєжнєва, я миттєво відчинив повіки і краєм ока поглянув, чи зістригли моєму сусіду брови. Так, це сталося! Стоячи перед дзеркалом той саме розчісував своє волосся. «Тепер брівки розчісувати не доведеться», - упіймав себе я на думці. Чолов’яга чемно почимчикував з перукарні, залишивши мене сам-на-сам з Сталіним і Брєжнєвим у моїй голові, та двома бабусями у перукарні.

Тим часом, майстриня вправно клацала ножицями по моєму чубу, залишки якого падали мені у вічі та вуха. Стрижка дійшла кінця, я відкрив очі і побачив у дзеркалі… облупленого чоловічка. Однієї миті чубатий дядько Пол перетворився на бритоголового жуліка. «О, тепер будуть казати не дядько Пол, а браток Пол» - подумав я і посміхнувся прищуривши око.

Далі сталося те, через що,власне,  я і взявся за цей допис. Сиджу я в кріслі, чекаю коли мене випустять з-під покривала (ну знаєте, з-під того що натягають на клієнта під час стрижки),і тут майстриня не очікувано починає на мене.. дмухати. Дмухати і витирати обличчя рушником! Я «обалдів» і ніяк не міг доперти що це коїться. Виявилось, у перукарні немає фена. Немає в перукарні ФЕНА! Аааааа! Я зніяковів, оскільки мені здавалося, що в Совіцкім Союзі були фени. Чи чим тоді клієнтів обдували?

Отож, весь обдмуханий я вже було зібрався самостійно вибиратися з-під покривала, але мене зупинила пані-майстриня:  вона хутко вхопила звідкілясь трійний одеколон САША і ніжно скропила ним поголену шию. «Ах нудааа, куди ж в Совіцкій перукарні без одеколону САША…», - змирився я, вдихаючи неповторні аромати САШІ, що  аж очі почали сльозитися.

Виколупавши залишки чуба з вух, чемно заплативши 25 гривень і подякувавши за компанію Лєніну, Сталіну і Брєжнєву, а також двом досвідченим майстриням, я залишив цю неповторну місцину. В темному автовокзальному провулку я побачив стадо гопніків, що стояли на моєму шляху. Та мені було байдуже, адже з Союзу я повернувся як браток Пол, що пахне трійним одеколоном САША. Чи то пак,я тепер по-правильному браток САША?


p.s. Щиро вдячний закладу за незабутній вечір :)

Пригадуються часи, коли роками ганяв до Києва на різноманітні тренінги, мешкав в готелях, смачно жер і ніколи ні за що не платив…  Згадав все це… стоячи на лівому березі Києва на кінцевій станції метро «Лісова», чухаючи потилицю з того, як мене киданули із житлом в Києві. В один вечір я, дядько Пол, став бомжем у великому місті.

За 8 годин до цього

Останні три дні не давали мені спокою, ця стурбованість вийшла на пік можливого в понеділок вранці. Я сидів за нетбуком вдома, у Рівному, і котрий день намагався знайти житло в Києві через Інтернет. Був настільки стурбований, що  якби я був Зетом з Поліцейської академії, обприскав би нетбук слиною пародіюючи крик мавпи, якій до сраки запхали крокодилячу голову.

Від рання я сидів «на телефоні» обдзвонюючи столичні общягі, здавачів квартир та всіляку нечисть, яка на цьому заробляє. Зайнято, передзвоніть пізніше, дорого, немає місця, прищінасраці-геморой-туберкульоз та бозна ще яка лажа від судьбушкі-судьби, що вперто не хотіла хоча б трохи мені допомогти втрапити в якусь київську хижу.

За 6 години до цього (тобто того)

За п’ять хвилин з виходу з дому на автобус до Києва телефоную на останній номер із тих що знайшов. «Кімната, посуточно, 5 хв. від станції метро «Лісова»» - нормальне дєрьмілава, вигукнув би я, якби це відбувалося в кіно, а так просто подумав про це.  Подзвонив – вільно! Одна кімната, одній особі – взагалі шик! Вартість – 100 гривень в день, прийнятно. Настрій відмінним чином піднявся, наче дохід у бізнесменів, що поставали депутатами.

- Яка адреса на Лісовій, га? – спитався я насамкінець у панни, що назвалася Світланою.
- Как прієдєтє на Лєсную, набєрітє, я абьєсню, - сказала Свєтік.
- Нікого не поселяйте, я буду на станції близько 19.00, - поставив перед фактом.
- Дагаварілісь, тогда да связі, - сказала київська бабьонца Свєта.

З легкою душею і важкою сумкою я попрямував на вокзал у Рівному, сів в автобус і почимчикували-поїхали.

За 5 годин до…

Майже п’ять годин тривала дорога, під час якої мене мучили фільмами, які я вже по кілька разів бачив. Проблема знайома тим, хто подорожує автобусами. Я із великим бажанням обригати ДВД-диск із цими фільмами вдягнув на вуха музло і втупився поглядом у вікно – процес, який я обожнюю в подорожах. Я ніколи не міг сповна уявити що таке пустеля, піски Сахари абощо. В автобусі я зрозумів: це як наші безкраї засніжені поля, по яких треба йти годинами, днями, тільки набагато більша площа і не поїси снігу, як будеш дохнути від спраги… Перепрошую за ліричний виступ.

За тридцять хвилин до…

Приїхав дядько-автобус на Південний залізничний вокзал, а дядько Пол сів на станції «Вокзальна» на метро і рушив в кінцеву святошинсько-броварської гілки на «горечьо любіму» станцію «Лісова». Приїхав.

За хвилину до….

На «Лісовій» вийшов на вулицю, вдихнув морозця, підняв голову та побачив ТЦ «Маяк». «Непоганий маяк для того, аби пояснити господині кімнати де я знаходжуся, щоб підказала в який бік рухатися» - подумав я і підійшов туди. Дістав телефон, подзвонив. Не зняли слухавки. Перше яблуко з дерева переживань впало мені під ноги. Набрав ще раз. Гудки, гудки… «Альо?» - опачя, зрадів я і з презрєнієм глянув на дерево переживань. Нагадав хто я і що вже дзвонив, що домовлялися, і почув у відповідь:

- Почекайте. Мені треба потелефонувати і запитати чи кімната ще вільна, - о_О я
- Не зрозумів? Ми ж, здається, домовилися! – вистрілив я.
- Ми домовилися б, якби це була моя особиста квартира. А це агентство, - мовила Свєтка-табурєтка.
- Якеагенство в срррр…
- Передзвоніть через 5 хв, - перебила мене моя нова київська подружка. – Я з’ясую все і вам скажу. Поклала трубку.

Кілограм яблук з дерева переживань звалилося мені на голову. Стало не по собі. Ніколи не любив сюрпризів. Минуло 5 хвилин. Не 4, не 6, а рівно 5 хвилин. Я набрав номер. Він виявився… поза зоною. І Так раз за разом. Під дерева яблук переживань засипали мене до шиї.

Пригадуються часи, коли роками ганяв до Києва на різноманітні тренінги, мешкав в готелях, смачно жер і ніколи ні за що не платив…  Згадав все це стоячи на лівому березі Києва на кінцевій станції метро «Лісова», усвідомлюючи, що мене просто киданули із житлом в Києві. В один вечір я, дядько Пол, став бомжем у великому місті.  У великому темному чужому місті.

Пройшло 10 хв. Я стояв і думав. Перебирав у голові ті номери, на які я дзвонив, тих, до кого можна напроситися на ночівлю… Минуло 15 хв. Я розвернувся і рушив у бік метро, не знаючи для чого і куди. В кишені запищала смска. «Абонент з’явився в мережі». Свєтка балувана! Передзвонив.

- На жаль, кімната на Лісовій вже зайнята. Є ще Позняках, але коштує 160 гривень, - сказала Світлана.
«Ах ти ж сука, нормальний розвод для прієжжих, яким нічого не залишається, як погодитися на срані  Позняки (нічого особистого, позняківчани!)» - подумав я. І відповів:
- Не підходить. Подякував.  – Поклав слухавку. Не на того натрапили.

Довго я ще сидів на телефоні, зрештою за годину видзвонив готель-гуртожиток на Кустанайській, 6 – хвилин 20 чесати пішки від метро Либідська. Довелося з однієї частини Києва перти в іншу (на фото). Вранці (коли телефонував) тут не було місця, ввечері вже з’явилося.

Поселився в кімнату для трьох осіб, блеать.  Вартість – 102 гривні доба – найдешевше. Завалився до біса втомлений в кімнату, а там саме вечеряли пільмєні мої сусіди – держслужбовці, які приїхали до Києва на курси підвищення кваліфікації – з Сум та Луганська. Від них я звалив раніше, сподіваюся, кваліфікацію вони таки підвищили.

А от для мене це стало приводом написати ще одну історію про Київ. Добре, що викрутився!

Рухав я одного вечора на нараду, відчитував себе, що працювати на 5-ти роботах, це несерйозно, адже немає коли елементарно пивка посмакувати із друзями. А якщо і є можливість, то волею-неволею сидиш і думаєш, що іще купа всього незроблено.

Мою емо-пічяль перервав один чьоткій коріш, який сидів біля кінцевого пункту моєї подорожі із не менш чіткими дядько-тітками.  "Поле, їдемо в Карпати! Можеш взяти 1-2 кобіти і гайда!", - сказав мені джентельмен, що звуть його Славком. "Шо прям так, без подготовки?" - згадав я фразу Януковича і процитував у відповідь.

На те, щоб помучіть моск і дати відповідь у мене було 2 дні. Неквапливо обдумавши всі "за" і "проти" я зібрав сумку зі шмотками, шампунем, всяким непотрібом і "маленьким хлопчиком" (так звуть мого нетбука),  сіли ми до тачіли і рушили на Львівщину, прям у Сколівський район, с. Крушельницю. Вот так вот, бєз падгатовкі.

Виявилося, Сколівський район, це аж ніяк не Карпати, а Прикарпаття. Гори там не високі, але хай би мене дідько вхопив, всеодно там гарно, аж очі сіпаються в оргазмі. До гірського масиву, на якому вже сім років як покірно стоїть будиночок, у якому ми мали мешкати, веде старезний бетонний міст. Перебравшись через нього ми могли підїхати фактично в самий двір будинку. Але якби це сталося, навряд чи нам  запамяталася ця поїздка... :D

Акей, я забіг неперід... Приїхавши до села ми чекали провідника, який показав би де той міст, бо ми дупля не нарізали. Зізвонилися, вуйко Іван (провідник) наказав чекати його біля монументу Степану Бандері. Чекали його годину, виявилося, в 20-ти метрах від нас він чекав нас пів години. А не підійшов, бо думав, що ми будемо на мікроавтобусі, а не на Девятці хД

Чекаючи його ми почимчикували до іншого мосту, також старенького, аж бетон кришиться. Місцева річка Стир була дуже повноводною і брудною. Подумав, оце так курва намила глини десь... Поторчали і пішли до машини. Я кажу про це все у множині не лише по тій причині, що нас багато. Це значить, що їздили ми да з Христиною.

Стоїмо, значить, з Христіком біля машини, жрем сємкі, мєсні накачані сільчани, дуже схожі на гопніків, нас не трогають, лишень рухають вулицею і напружено сопуть. Небо не було захмуреним, хоча й не повністю чистим. Стою значить я, нікого не чипаю, і тут мені на обличчя, прямо на обличчя падає срань-дєрьміщє! "Дощ?.." - здивувався я. "Хіхіхі" - уточнила Кріс. Після її суттєвого уточнення я побачив, як на її обличчя з неба звалився шалений шмат лайна.

Значить, стоїм ми і думаєм: от блять нєвєжество. Романтіка з місцевим відтінком. Жовті пташині сцяки вдалося подолати одним рухом вологої серветки. Як не дивно, небесні серуни на одяг не поцілили, тілько в ліцо. Чюствується уровєнь кваліфікациї і годи трініровок.

Віднайшовся врешті вуйко Іван, і знову спаскудив нам настрій. Ні, не він атакував нас  з  неба. Але він підстрелив мій моск новиною про те, що тачілою до будинку ми не поїдемо. "Міст вльомильо! Нема! Нема!" - мовив вуйко на їхньому мовному колориті на велику радість Христі. Вуйко-провідник повідав, що в переддень нашого приїзду були сильні зливи. Річка Стир вийшла з берегів, утворила настільки сильну течію, що снесла вищезгаданий бетонний міст. Я відразу пригадав, як перед поїздкою гуглив і  І-неті, шукав інфу про село Крушельниця, і знайшов статті про те, що у 2008 році тут також зносило бетонний міст. А відновлювали його рівненські МНСники. "Знов блять шняга..." - вилаявся чи то в умі, чи то Христі на вухо.

Вуйко Іван завірив, що обхід займе близько години, а автівку ми можемо залишити у нього в садибі. Завітали до нього в двір, взяли до  рук по 3-4 пакети-сумки і рушили через його город прямо в ліс. Все із багажника забрати не спромоглися... Город вуйка був залитий водою, як і городи інших вуйків і вуйок. Особливо гарно із води стирчали буряки. "Великі виростуть!" - втішив я вуйка Івана, коли той зловив мій погляд на його буряках.

Термін "година" у вуйків може означати пів дня. Я цього аж ніяк не знав, тому упродовж кількох годин лаявся у лісі, насичуючи незайману природу брутальною енергетикою. Уявіть ситуацію: в лісі немає ні клаптика сухої землі, невеличкі гірські струмочки, які потрібно переходити, перетворилися на річища, дерев наломало достобіса на шляху, грязюка від ніг ледь в очі не бризкає, ноги постійно їдуть, а в руках декілька мішків зі жратвою, пойлом, туалетною бумагою і всяким начинням.

Єйбо порадувала Христя. Якби в цю подорож я прихопив якесь тупориле гламурне кабиляччя, не знаючи що нас чекає, і воно потрапило б в таку ситуацію, мабуть нило б сука всю дорогу. Прийшлося б скинуть уйобіще в якусь канаву. А Кріс як нормальна баба валила всю дорогу відразу за провідником, якого ми назвали Сенсеєм, і питала мене чо я скиглю і матюкаюсь. Тоді я нарік її Сенпаєм (ученицею Сенсея), палку якого, до речі, вона конфіскувала упродовж руху лісовими стежинками.

Ощемта одного разу ми навіть загубили Сенсея з поля зору, а він не відгукувався на наш  крик "Сенсеююю! Сенсеюю!". Я бачив, як він рухав вгору за стумочком, але проаналізувавши схил, вирішив повести всіх іншим шляхом. Бо наша колона дуууже розтягнулася, дехто безнадійно тіліпався десь в сотні метрів позаду.  Повівши іншим шляхом, я міг затягнути нас в якусь глуш і ми були б дикими пілігримами. Але так не стало, оскільки ми пролізли крізь хащу, яку Сенсей вуйко Іван просто обійшов, і натрапили на його тіло... Воно рубало гілляки сокирою.

Зрештою за кілька годин ми побачили паркан. Ох бляяя, як ми були раді його бачили. Один з нас просто впав біля нього і знесилено вив від радості. "Відкривайте, вуйку Іван!" - хтось закликав Сенсея до вчинення вірної дії. Проте обличчя провідника зістроїло гримасу. "Я загюбіу ключі" - сказав він, і півдюжини людей ледь не кинулися зубами до його горла. "Десь коля стюмочька як прігавь. Підю пошюкаю" - сказав вуйко. Я зирнув на замок: "Хера зломаєш" - сказав у голос. Замок був справді мощьний, як останній сучий син. 

Але ось з-за гілля зявився вуйко. Його гримаса розпливлася у задоволеній посмішці. "Найшоуь. Лежале в струмку " - мовив він.

Ми зайшли. Сукааа, я був радий, наче виграв мільйон! Відразу як дурний кинувся в будинок, і оскільки перший поверх зайняли відразу, я спішним чином почимчикував на другий. Цим закінчився мій перший ден перебування на Прикарпатті.

Наступні два дні я ходив із рушником на шиї. Нє, це не зайоб прийшов в голову, в мене були такі мощьні соплі, що ніякий платочьок не виручив би. Тілько чудо-полотінце. Ощемта 2 дні я сидів на території, загаряв, смаркався, читав, коротчє відпочивав душею, за чим і приїхав. Адже вражень мені і в Рівному вистачало, і від першого дня залишилося хД По вечорах ми сиділи в бісєдці, а потім біля багаття, де жрали, пили час і горюче.

Інші туристи одного дня ходили до водоспаду Гуркало в інше село, піднімалися на найвищу точку нашого райончіка, гору Парашку (як я розумію, назва - від жіночого імені). Христік ходила в 4 ранку стрічать рассвет і фоткать його на горі Кобила.

А, і ще. Сидячи в таборі я помагав робити пожерти. А коком у нас був... футбольний суддя дядьо Роман :) Суддя суддьой, але пожрать зробить вміє. Помагаючи на кухні я так і боявся, щоб не  зробити щось не так. Думаю, ато ще жовту карточку покаже....

Ті, хто блудив лісом казали, що бачили сліди ведмедя. Суддя-повар був пожартував спитавши, чи не було часом на відбитку видно цифри "43", мол, 43-го розміру лапа ггг. Тобто чи ця лапа не є лісовими галюнами наших туристів хД

Також у будинку я знайшов московську шинель десь так 80-х років, што лі. Попрохав у вуйка пофоткатися. Він мені намагався пояснити де її взяв, але я не дуже розумію по-їхньому... Вродє це від якогось російського генерала. Він наполягав, щоб я спустився у ній до всіх на вечерю і при цьому дуже сміявся. Я так поняв, що побачивши мене в московській шинелі інші мали б роззявити рота, побігти за вилами і заколоти мене)

А ще вуйко Іван наступного дня вбив на стежці змію... І я також мав історію зі змією. Якось було впадло йти в парашу (не плутайте з Парашкою) і я пішов за будинок, щоб відлити чудовим чином. Виліз на бетонну плиту, щоб роса не сипалась на пальці ніг (я був у капцях), як дивлюсь, повзе змія-медянка не дуже великого розміру. Я її обісцяв і вона поповзла в траву. Потім мені сказали, що із всіх змій в лісі, вона сама отруйна. Добре, що вони не кидаються в повітрі, а лиш плазують. Ато змія вкусила б змію, і вмене був би поганий імідж. бгггг

Ощемта, на четвертий день ми зібрали манаткі і повалили назад невеличкими групами. Адже крім нашої тачки до нас ще підїхали чоловік 10 упродовж цих днів. Ми пішли лісом з Христьою. Вона мене й вивела, бо я трохі, як кажуть, не очєнь оріїнтірувався :) Думаю, вона тоже не знала куда йти, просто її вела палка Сенпая. Грязюки в лісі навряд чи поменшало, але вода трохи спала, річеньки знову стали струмочками. Хоча на чистоті штанів це ніяк не сказалося.

Зрештою, цим і прикольні такі подорожі. Хоч щось запамяталося і хтось інший навряд чи потрапить в подібну ситуацію. Завітавши до садиби вуйка Івана, що був прозваний Сенсеєм, я на прощання перевірив його буряки. Вони трохи випили воду, її було вже менчє. "У них велике майбутнє" - зробив висновок я і ми заванталижися в машину. Їдучи, дивлячись у вікно, де гірські краєвиди розмінювалися із рівнинами, я сам для себе відкрив одну неприховану істину, відчувши її до мазга кастєй. Яку спитаєте? Всюди добре є.... Але вдома - найкраще!..

Софіївка - це національний дендрологічний парк України, який вперто називають одним із найкращих місць, створених людськими руками. Коли кілька днів тому мені зателефонував знайомий і запропонував його відвідати, я, звісним чином, був тільки "ЗА". Тож від душі зарядивши плеєр і мобілу, рушив "на ночь глядя" у невідомому напрямку.

"На ноч глядя", бо виїжджали з Рівного о 23.00, а приїхали опів на восьму ранку. Якщо не помиляюся, подолали близько семисот кілометрів. В автобусі попалося місце однозначно козирне: відкидні сиділля навпроти задніх дверей. Тобто щораз стаючи в лісі на "пересцик", я відчував, як на мене в темряві дивиться кілька десятків злобних очей, що дуже хочуть сцяти, але лінуються вийти через передні двері. Доводилося вставати і випускати їх...

Приїхали в той рай земний, як кажуть, і до нас приставили тітку-екскурсовода, яка весь час показувала фотографії якихось тіток і дядьок і нищила мій стомлений дорогою мозок детальними оповідками про родове дерево кожного, хто причетний до створення дендропарку Софіївка.

Якщо у двох словах, то це здоровечий сад на кількасотень гектарів, із різними видами дерев, рослин і квітів, дуже гарний, навіть з погляду мужскіх ачєй. Його відкрив колись запакований польський князь, який гріб бабло мільонами злотих і для своєї Софії відкрив таке от зелене чудо.

За задумом її творців Софіївка є наочною ілюстрацією до поем Гомера "Іліада" та "Одіссея", де кожна композиція чи мала архітектурна форма містить певний задум, виражає ідею міфу чи якоїсь події. корочє по ньому можна пару томів написать, це тобто не для блогу.

Розкажу лєпш що то за місто Умань, і що мені запамяталось з цієї поїздки.

Вийшовши на прогулянку в місто (після кількагодинного безцільного бродіння по парку Софіївка), раз за разом узрівав симпотних уманьських дівчат. Нєєє, чесно, я багато де був, а от в Умані вони дійсно кльові, і всі якісь напівголі ггг. Майже до рівненських дотягують...) Також, коли я питав в якихось дівуль як пройти в центр міста, до мене підійшла інша паняночка, і намалювала карту детально пояснивши куди рухати. ггг

Саме місто також нічогеньке, маленьке, без висоток, але симпатичне. Чимось схоже на Броди, але Броди дуже похмурі, а це - світле, сподобалось. Чимось нагадує Острог - але в Острозі більшість історичних будівель реконструйовані, а в  Умані - ні. Це навіть симпотно, є якийсь місцевий колорит. В центральній частині там навіть будується щось високе... скоро як Рівне буде)

До речі, щодо центру. Головний памятник Уманя - ЛЕНІН! хахах так, Володимир Ілліч.

Також мені доводилося крокувати вулицею Енгельса. Здається, на вул. Енгельса, 3 в Умані притулок для бомжів. Принаймні про це свідчила вивіска, яку я бачив. Соррі, не заходив)

їздив їхніми маршрутками, вартість проїзду - 1.75 грн., оплата при вході.

Знаючи наперід, що в Умані є власний пивзавод, я, певна річ, кинувся шукати його продукцію. Виявилося, існує три сорти місцевого пива: Жигулівське - смак, як у рівненського Жигуля пять років тому. Тобто 5 років назад наше місцеве пиво було смачним, а зараз кісло-сололо-приторне. Смак уманського нагадав мені ті славні часи... гггг. Також скуштував розливний Янтар місцевого виробницьтва, трохи гіркуватий, але під рибку відмінно катить. Продавці казали, що є ще третій вид, але він нещодавно зявився і вони не отримували ще у продаж. Як називається я вже забув, але це й не важливо.

Обходив пів міста доки знайшов місцевий квас. То бочка закрита, то прямо переді мною закінчувався... Квас також смачний, чимось відрізняється від рівненського, мабуть, більш насичений.

Що здивувало, в Умані немає розливного пива. Купа дорогих кіосків-палаток, особливо побіля Софіївки, а розливного пива чи звасу - ніц. Навідміну від Рівного. Знайшов тільки в якійсь барижні побіля автовокзалу розливне чернігів і ригань. Але цю непотріб нехай самі пють.

До речі щодо цін. Торгаші, що розмістилися біля дендропарку, а їх там безліч, в нагльошку дерть бабло з наївних туристів. При мені ватага китайців купували шаурму по 14 грн., пиво коштує від 7 гривень. При тому, що через дорогу в магазині наприклад, те саме пиво, по 4 грн.

Я так багато говорю про пиво, бо в мене і моїх друзів існує негласна традиція: буваючи у місцях, де є свої пивоварні із живим хмільним напоєм, привозити його один одному для дегустації. Надто, якщо це пиво у нас не продається.

До речі, Умань – явно не Рівне. Бо Рівне, воно справді рівненьке, а Умань суцільні гірки, великий перепад висоти над рівнем моря.

Бачив у Умані магазин із єврейськими сувенірами. Хотів зайти, але той виявився зачиненим. На вивісці було написано трьома мовами, що це за магазин, одна з яких – арабські ієрогліфи.

Ще кілька слів щодо самого парку. В Софіївку треба їхати з грошима. Наприклад, щоб проїхатися підземною річкою довжиною 211 метрів, потрібно заплатити 15 гривень з людини. В човен сідає 20-25 чоловік, подорож триває 5-7 хвилин. Уявіть яке бабло гребуть човнярі. 300-400 гривень, грубо кажучи, за кожні 10 хв. До слова, коли я вперше побачив екскурсійний човень із його начинням, мені здалося, що це везуть якихось біженців з Киргизії)

Вхід у дендропарк з екскурсоводом коштує 20 гривень, якщо екскурсію проводити на іноземні мові, набагато дорожче. Також на воротах висить табличка, що пенсіонери мають право гуляти парком безкоштовно. І справді, спочатку він нагадував притулок похилих людей. В парку багато лавок, і багато з них були зайняті старенькими, одні просто грілися на сонці, інші балакали, а треті продавали вафлі, які навряд чи перевіряла санстанція, путівники і сувеніри.

До речі, також запримітив табличку, у якій регламентується, коли Софіївський дендропарк можуть відвідувати місцеві жителі. Цікаво, у них що на вході просять паспорт і перевіряють приписку?

Також в дендропарку я утнув веселу історію. По ньому рухалися невеличкі автомобільчики, типу як в американський фільмах возять чуваків, що грають в гольф. Ясне діло, за це з туристів деруть бабулєс. Я вирішив поки нікого немає залізти в цю тачілу і сісти за кермо. Тільки-но я вмостив свій тощий зад, як почала пілікать сигналізація і я вирішив накивати п’ятами. :)

Вощемта, що згадав, те й виклав) Більше фоток з подорожі і конкретно з Софіївського дендропарку в спеціальному альбомі Вконтакті.

Сьогодні, 18 червня 2010 р., до Рівного приїхав зірка футболу, один із най най най українських форвардів, великий поважний чоловік СЕРГІЙ РЕБРОВ! До міста він завітав для того, аби взяти участь у закритті дитячого футбольного турніру Кубок майбутніх чемпіонів.

Ребров виїхав зі столиці о 07.30 разом із керівником департаменту звязків з громадськістю (чи як там воно називається) ФК "Динамо" Київ Миколою Несенюком. Рівняни знають його, як засновника газети Рівне Вечірнє - видання, яке скубе всіх бюрократів, тільки-но зявиться привід.

По приїду Сергій Ребров зустрівся із міською владою, де, власне, я його і упіймав. Відбулася типу прес-конференція, журналісти доволі скудненсько його помучили (навіть за рівненськими мірками). Я задав 2 питання, але про це читайте в "ЛЗ". Наші владці подарували зірці... яйце. Велике яйце ручної роботи, з фарфору якогось. Сказали, що дуже дороге.

Вже о 21.00 Ребров має бути в Києві на студії, коментувати матч збірною Англії на ЧС з футболу, за яку вболіває. Радісно, що чувак знайшов час приїхати до Рівного, привітати дітей і наповнити їх натхненням.

Тепер щодо заголовку :))

У мене ніколи в житті не було кумирів, ідолів ітп. Не було нікого, окрім Сергія Реброва. Я свого часу не зрозуміло з яких причин пообіцяв своїм друзям, що не мінятиму цілий рік аватарки Вконтакті, якщо сфоткаюсь із Ребровим. І тут - бац - сфоткався! І що тепер робити?))

Вощемта я увесь день на куражі. Щоб зрозуміти мене, пригадайте свої шкільні часи і людину (співака, акторку, спортсмена, політика), якою від душі захоплювалися. А тепер уявіть, що наче у якомусь сні, ви зустрілися з нею через багато років, потринділи, сфоткалися на память... Правда круто? отож! ;)

Хей гайз!)

Щось ну занадто вже рідко в мене доходять руки до неформального блогу, а сказати/показати огого скільки всього є!

Ось, приміром, майже 3 ГБ фотографій із пяти фотосесій у військовій формі Червоної Армії часів Другої світової. Їх навіть найвдаліші зразки ні в яке відео не зліпиш, і всі однозначно не обробиш, тож альбоми Пікасса самі по собі відпали... Тому я пішов шляхом найменшого опору :)

Створив на своїй сторінці Вконтакті 5 альбомів із 5-ти вищезгаданих фотосесій, попідписував всяку обкуряну баланду (на перший погляд хД) під фотками і воно собі існує.

Для всіх тих, в кого довгий ніс :)
лишаю сцилкі на ці альбоми:

Альбом перший: в криївці, навколо та у лісі

Альбом другий:  у Рівному в День Перемоги, на Лебединому озері, біля музею, на розвалинах

Альбом третій:  на Пагорбі Слави з танками, гаубіцами і просто робочій обстановці

Альбом четвертий: в основному на зикинутому цементному заводі під час дощу в плащ-накидках і на прилеглому районі

Альбом пятий: в таємному місці, за яке мене вбють, якщо я його видам :) (фотографські заморочки)

пе.с. Любителів начитатися різноматітних заморочок запрошую на свій основний (тратататам!) блог - Блог дядька Пола із всяким серйозно-несерйозним дєрьміщєм :)

Їздила днями моя добра знайома Емілі до Києва на нашумівший концерт гурту Рамштайн. Приїхала, вражень достобіса. Написала стільки подробиць, що я, з її дозволу, вирішив опублікувати її оповідку на своєму неформальному блозі, тобто тут. Читайте і мотайте на вус :)


Ну, почну я з дороги) Вона була жахлива )) Їхали автобусом, мало того, що київська траса сама по собі жахлива зі всіма її колдо(йо)бинами, так ще й водій попався другий Шумахєр. Кожного разу як він йшов на обгін в мене було одне бажання натиснути на гальма, тому нога весь час рефлекторно щось намагалася нащупати на підлозі)))

Приїхали в Київ, скажу чесно гуляти з батьками по Києву краще повіситись. Мама весь час казала щоб я подивилася там на архітектуру і таке інше, ну а як їй було пояснити що мені на той Київ на той час було начхати, все-таки на Раммів приїхала. (Просто я в Києві була перший раз))

Все було б чудово якби я не отравилася (( Тому весь день мені було погано.. Класно скажи? В мене концерт улюбленої групи, а я ледве на ногах стою.. Стан такий тримався весь вечір, і давав про себе знати рвотними рефлексами((( Через це я мало не ревіла))

Значить концерт мав початися о 19:00, але так як організаторські роботи були жахливі всередину ми попали (ми – це я і 5 моїх друзів) аж о 20:40 приблизно )) Не памятаю точно бо на годинник задралася дивитися ))По дорозі до МВЦ (Міжнародний виставковий центр) нас перестріли мєнти, яких там було пруд пруді і заставили одного з моїх хлопців викинути бляшанку з енергетиком.

Як виявилося зі спиртним заборонено. А ще з будь-якими іншими ємкостями, будь то навіть мінералка. Тому в середину я зайшла викинувши повну пляшку мінералки та чаю «Несті»((( Ще заборонено було йти з фото- та відеоапаратурою, але мені на це було все рівно бо я нічого й так з собою не взяла... На концерті дійсно було не до того щоб щось фотографувати. Але мої все ж таки один фотоапарат пронесли з собою)) Коли ми прийшли під МВЦ  народу там вже було очуміти просто..

Ну, ми приєдналися до всіх, і через деякий час почалося... Давка була сумасшедша.. Ментів та секьюріті які пропускали народ в МВЦ, ми покривали такими матами, що вуха в’яли.. Чесно.. Навіть я декілька разів підбурювала натовп на крики та протести на рахунок пропускання.. Ну нічого.. Якось ми добралися до входу, і зайшли всередину. Нажаль розігрів ми пропустили, й так ясно чого. Виступпали Combichrist, але я їх ніколи не чула так що й на них мені було начхати ))

Все-таки головна ціль були Рамми. На щастя в МВЦ працював гардероб так що звільнившися від верхнього одягу, ми почали оглядати все що там було. Ти напевно знаеш а може й ні, МВЦ схожий зсередин на величезнючий ангар для літаків, так що там без всяких проблем помістилася сцена Раммів, яка за розмірами досягає метрів 10-12 у висоту та 15-20 а мо й більше у довжину.. Добре що на концерт самих Раммів ми встигли, точніше до нього в нас ще було хвилин 20-30 ))

Як раз за цей час я декілька разів бігала до WC щоб привести себе в чувство через отруєння(( Ну ладно почався концерт. Публіки було багато, більше ніж 10 000 чоловік це точно ))  всі помістилися нормалньо, тим паче білети в нас були у першу фан-зону, так що від сцени я була на відстані метрів 10 мо трохи більше)) мо трохи менше)) тим не менше я бачила все і всіх))  сказати чесно це видовище важко описати словами, це треба бачити!!

Співали вони на радість всім не тільки нові пісні але згадали й такі свої старі хіти як «Du rieschst so gut” (ти пахнеш так добре), “Links” (лівою!), “Du hast” (ти маєш), “Engel” (ангел), “Benzin” (бензин).
Короче почну вес попорядку як було ))

Першими на сцену зявилися Поль (рітм-гітара) і Ріхард (соло-гітара), вони пробили мотигами дірки в залізній ніби стіні, а через пару хвилин зявився Тілль, костюм в нього був надзвичайний, звичний чорний комбінезочнік з червоним жабо на шиї)) Решта - Оллі (бас), Крістоф (ударні) та Флаке (клавішні) розташувалися вище на сцені)

Тіллю було достатньо сказати декілька слів з першої пісні Rammlied як ми всі закричали приспів Ramm-stein)) ну тут почалося)) Вони себе проявили зі всіх сторін )) Вони приїхали повністю зі всіма своїми спецефектами) Короче вийшло 30 тонн техніки )) На 13 фурах) 10 з них це техніка, 2 це тільки блок живлення, нащо остання 13 не знаю)) Може так по приколу катаєтсья)))

Найбільше запамяталося, це момент коли Шнайдер (ударнік) викинув у натовп свої палички. Потім був ще такий момент коли Флаке як зазвичай зліз на нижній поверх сцени плясати перед нами, він думав втікти але не тут то було, Тілль його схопив і почав ніби як бити.. (Це все звичайно театральна вистава але яка!!))

Значіть лежить Флаке на землі, а тілль починає підніматися доверху над ним на спеціальній видвіжній платформі, яка вражала своїм маленьким розміром та вмінням Тілля тримати рівновагу, це все було під пісню Ich tut dir weh (Я роблю тобі боляче). Значить піднявся Тілюшка десь так на метрів 5-6 доверху на цій платформі з великим бідоном  вруках, доспівав приспів і опрокинув бідон з якого посипався сноп іскор на сцену, а там же ж Флаке лежить!! Але нічьо з ним все було впорядку))
Спучкаючись донизу Тілль ще й наплював на нього)) гг Всі тільки хлопами і кричали)))

Да вони співали пісню “Pussy” (перекладати не буду)) Посипали на нас хлопья з пушкі та багато багато конфетті))

Під пісню ‘Wiener Blut” (Віденська кров) з потолка сцени спустилися ляльки схожі на совєтскіх пупсів, які під кінець взорвалися))

Потім на сцену вийшов басіст і був невеличкий ліричний перерив під акустичну гітару “Fruhling in Paris” (Весна в Парижі)

Скажу чесно кричала я там страшно, і досі дивуюся як я не охрипла, особливо під пісні Buckstabu (так і перекладається, бо також є пару варінтів бо насправді пісня називається так «В*********»)))) Weidmanns Heil (Спасіння мисливця або Щасливої охоти, різні переклади є, сама точно ще не дізналася)) Feuer Frei (Вогонь! Типу команда «Стріляй!») та Du hast (Ти маєш)

Раммів я готова була вбити, бо вони 3 рази!!! Обдурювали всіх і робили фейк-енди)) Але потім верталися)) Тілль навіть на українській до нас говорив, під пісню “Ich will’ (Я хочу) він сказав «Підніміть ваші руки», а в самому кінці концерту сказав «Раммштайн любить вас»))
Ось це трекліст який був))

Rammlied
B********
Waidmanns Heil
Keine Lust
Weisses Fleisch
Feuer Frei
Wiener Blut
Fruhling in Paris
Ich Tu Dir Weh
Du Riechts So Gut
Benzin
Links 2-3-4
Du hast
Pussy
Sonne
Haifisch
Ich Will
Engel

Ну звичайно під останню пісню Engel я мало не ревіла.. Тілль зявився на сцені з величезними крилами за спиною, які під час його співу почали горіти та іскритися... Коли він доспівав пісню, з підлоги повалив сизий дим, в якому він і зник, видно було лише дві цяточкі від палаючих кінців крил)) На цьому концерт закінчився))

пе.с. Такі от пироги ;)
пе.сик. Запрошую на мій основний блог! http://isaidmeow.blogspot.com/

Потягнуло мене на згадування шкільних років, і безглузді та смішні речі, які відбувалися у класі, коли я вчився. Це лише часточка того, що повязане із Б-класом ЗОШ №11 м. Рівне, випуск 2005-го року, про що можна довго-довго розповідати :)

- Тільки в ЗОШ №11 вчитель ДПЮ перевіряє кулаком технічний стан «фанери» учня, бореться з порнографією й отримує ритуальні послуги (получає чізди) перед 1 вересня;

- Тільки в ЗОШ №11 обмотаною скотчем «реліквією» можна заїхати кєрі в око, ржати і вибачаться крізь сміх, переконуючи, що фінгала не буде;

- Тільки в ЗОШ №11 і тільки Б-клас 2005-го року випуску побив рекорд з побиття вікон в шкільному закладі (участь приймали практично всі хлопці);

- Тільки в ЗОШ №11 був ” главным” Палій ХД

- Тільки в ЗОШ №11 роблять патлачам «сеанс»;

- Тільки в ЗОШ №11 заливають пивом зошити «авторитету» школи;

- Тільки в ЗОШ №11 дріжджами піднімають лайно з туалетів, зриваючи на цілий день заняття;

- Тільки в ЗОШ №11 учні своїми заявами знімають завуча із займаної посади;

- Тільки в ЗОШ №11 бувають масові шумові атаки, коли 15-20 чоловік починають одночасно тупотіти ногами, доки вчитель щось пише на дошці);

- Тільки в ЗОШ №11 металюзі можна після перерви побачити свій зошит розписаний словами «реп», і обдумувати, як на наступній перерві обписати кривднику-реперу зошит словами «метал»;

- Тільки в ЗОШ №11 рюкзаки з набитим  свіжорозбитим віконним склом падають з 3 поверху і, до того ж, зверху на них виливаються помиї з відра;

- Тільки в ЗОШ №11 учні приносять додому шкільні статуї, вазони, молотки та інші речі, навіть не підозрюючи про це (бо їм підкладають хД);

- Тільки в ЗОШ №11 продуктом «гірчиця» моделюють кучі лайна під дверима у директора та завуча школи, або заливають його у замочні скважини дверей)

- Тільки в ЗОШ №11 обпльований учнями хлопчик, на прізвисько Піпа, витирається об штору перед директором школи, що проходить повз, або ж об курточку авторитета школи ХД

- Тільки в ЗОШ №11 учні Б-класу 2005-року випуску, закриваються в чужому кабінеті і кричать вчителям, на вимогу відкрити двері, – «крепкий, это ты?»;

- Тільки в ЗОШ №11 на трудовому навчанні 2 уроки підряд можна ніхріна не робити, а потім стирити у учня Піпи готову роботу, і здати її на 12 балів.

- Тільки в ЗОШ №11 під час звинувачень з боку вчителя, до нього звертаються не по імені, а витримавши паузу, кажуть: «Шановний… А ви бачили, що це я?» на що той з відкритим ротом вирячує очиська не знаючи що відповісти; (с. Пол)

- Тільки в ЗОШ №11 можна отримати розсічення під оком, а під час уроку підійти до Палія і з посмішкою та повагою прошепотіти: «Палій, я не ожидал”;

- Тільки в ЗОШ №11 були викрадені усі коліщата від мишок на уроці інформатики, коли там сидів Б-клас;

- Тільки в ЗОШ №11можна кинути реліквією в Льоліка і Боліка (вічно п’яних завгоспів), а коли вони обернуться, показувати всім класом великий палець, тим самим надихаючи їх на вгадування;

- Тільки в ЗОШ №11 можна іти на пиво, а прийшовши куштувати сємкі з кефіром;

- Тільки в ЗОШ №11коли відвернеться вчитель, на уроці могли одночасно щосили кричати голосом металюги: «Мамаааа», а також «ааааААаааАА(пол)!», а також імітувати жорсткий пердіж за допомогою руки(док);

- Тільки в ЗОШ №11 можна поламати щойно придбаний телевізор і відеомагнітофон;

- Тільки в ЗОШ №11 за оцінку «9» можна писати скаргу в Управління освіти(Док);

- Тільки в ЗОШ №11 можна запхати Піпу в чужий клас під час уроку і не випускати його 5 хвилин;

- Тільки в ЗОШ №11 під виглядом вірша поета можна придумати свого і розповісти на пам'ять(Док);

- Тільки в ЗОШ №11 просять показати іграшку «yo-yo”, щоб лезом відрізати та вкрасти;

-Тільки в ЗОШ №11 представники всіх субкультур збираються разом з ціллю прочитання відмінного речитативу про сурові будні, написаного одним з учнів(знову ж таки полом ХД) )

- Тільки в ЗОШ №11 можна поламити та поперевертати всі парти та стільчики в кабінеті ДПЮ, а виходячи з цього кабінету по дорозі в коридорі мило посміхнутися вчителю ДПЮ, який повертається до того кабінету, запитати як у нього справи, а минувши його кинутися щодуху утікати;

- Тільки в ЗОШ №11 запихали сірники в замочні скважини, щоб відстрочити початок уроку на декілька хвилин.

- Тільки в ЗОШ №11... еххх, всього й не згадаєш)

пе.с. Допоміг пригадати це все - ДОК) дякую %)

пе.с.ик. Відвідайте мій основний блог - Блог дядька Пола

Наш друг, відомий під прізвиськом Док, діставши ще ніде не використані відеоматеріали із моєї з Сергієм поїздки до Чорнобиля, змонтував пародію на наш ролик :)))
Поряд з ураженими землями він співставив рідні Межиричі.
хахахаха! Дивимось!

Так, це сталося)
Я таки зліпив ролик про поїздку до Чорнобиля)
Дивимось :)


Детальніший опис подорожі - ЗА ЦИМ ПОСИЛАННЯМ